Студія запитань і відповідей. Валерія Кузнік

Сьогоднішня історія – це про те, як завдяки дослідженню можна ще міцніше об'єднати свою родину.

Традиційно Конкурс – це галерея, фестиваль, свято – ще багато визначень можна навести –  яскравих та непересічних ідей. Але завжди є проєкти, які навіть на такому тлі є доволі ексклюзивними.

Тож, знайомтеся: Валерія Кузнік, учениця 10 класу Ліцею 157, конкурсантка в секції «Історія України». Валерія не просто висвітлила певний історичний період нашої держави, а зробила це через призму сприйняття історичних подій  безпосередніми членами її родини: через щоденник її дідуся, який спирається на спогади свого батька. Це доволі рідкісна нагода: почути минуле через слово людей тієї епохи. Прапрадід Валерії був одним із тих українців, хто на початку XX століття переїхав до тієї частини російської імперії, яка сьогодні належить Казахстану. Саме у такий спосіб малоземельні селяни намагалися розв'язати проблему нестачі землі. Виїжджали дуже працелюбні та сміливі люди, адже розпочати життя з нуля на абсолютно неосвоєних землях – це треба мати ще ту волю, силу та розум. Після II світової війни багато хто з них повернувся до України – так сталося і з членами родини Валерії.

Ми запитали Валерію, як ці спогади-щоденник потрапили до неї, чи вплинув процес написання роботи на сімейні зв'язки і який епізод дослідницького процесу був найцікавішим? І отримали такі відповіді:

«Спогади» мого прапрадідуся потрапили до мене випадково. Ми з моєю бабусею розбирали книжки й натрапили на мемуари Євгена Родіоновича. Саме той екземпляр, який у мене, був присвячений батьку моєї бабусі, Муратову Ігорю Євгеновичу. Наскільки мені відомо, є ще чотири екземпляри таких «Спогадів» для інших дітей автора щоденника.

Як тільки я почала цікавитись щоденником, моя бабуся мені розказала про більшість родичів, які так чи інакше були пов’язані з Євгеном. Євген Родіонович, коли сам переїжджав до Києва, взяв з собою усіх своїх дітей.

На жаль більшість його нащадків уже померли. Можу сказати, що написання роботи ще більше зблизило мене з моєю сім’єю, оскільки я отримувала величезну підтримку від усіх своїх рідних.

Кожен момент по-своєму унікальний, але, напевно, це коли я тільки почала читати щоденник, це була найзахопливіша частина дослідження!!

Конкурс-захист науково-дослідницьких робіт учнів-членів МАН дарує безліч можливостей, про які ми розповідали  вже неодноразово. Але щоб зміцнити стосунки у великій родині ‒ у цьому, погодьтеся, є особливий смак науки!