«ТойХтоПройшовКрізьВогонь»
«ТойХтоПройшовКрізьВогонь»
Поліщук Аліна.
Ми пишаємося українським фільмом «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», який представлятиме Україну на премії «Оскар» у номінації «Кращий фільм іноземною мовою».
«Історія, що не могла відбутися ні з ким, ніколи, ні за яких обставин, але відбулася і має документальне підтвердження» ‒ саме так говорить про свій фільм уся знімальна група. Саме нереальність, трагедійність, комічність, містичність тісно переплітаючись творять неповторну і притягальну канву стрічки.
Київська Мала академія наук за підтримки Національної спілки кінематографістів України у столичному Будинку Кіно організувала і провела творчу зустріч школярів міста Києва з творцями художньої стрічки «ТойХтоПройшовКрізьВогонь». Окрім перегляду фільму глядачі поспілкувалися з режисером, сценаристами, продюсерами, художниками та з виконавцем головної ролі ‒ артистом Дмитром Лінартовичем (Іван Додока).
Голова спілки кінематографістів України Сергій Тримбач, який відкрив цей захоплюючий кіновечір, торкнувся історії розвитку українського кінематографу, зазначивши, що ми щасливці, адже живемо у часи, коли можна дивитися картини різноманітних жанрів, побажав приємного перегляду. Дивно, адже, почувши, що фільм про війну, багато хто не сподівався, що перегляд дійсно виявиться приємним. Адже, далеко не кожен фільм про війну цікавий молодому поколінню.
Сюжет
Історія про Героя Радянського Союзу – українця, який у результаті життєвих перипетій потрапив у індіанське плем’я, вождем якого згодом, власне, і став, відбувається на тлі військових подій, згадок головного героя про своє дитинство, фашистського полону, сталінських таборів, втечі за кордон. Мужність і незламність Івана Додоки живилися любов’ю: до рідного дому, до рідної України, до коханої жінки.
Найбільш романтичним, незвичайним, комічним було знайомство Івана Додоки з його майбутньою дружиною – Любов’ю. Підкупала рішучість парубка, який, полюбивши, навіть не знаючи ім’я нареченої, вирішив одружитися з нею. Зробив пропозицію, і вона погодилася! Згодом, відмовляючи іншому (Степанові), згадувала про свого «нареченого», з яким уже і не думала скоро зустрітися… Сюжетні повороти у сценарії були невимушеними, «реальними». За це спасибі Замрій Денису і Коновалову Костянтину ‒ сценаристам фільму.
Не менш вражаючою та органічною була фраза, що лунала у фільмі з уст різних героїв у різних ситуаціях і підкреслювала в одних випадках трагізм, в інших комічність, або надзвичайну серйозність обставин: «Без вітрил, без колес, неси мене до небес, гей, гоп, куций пес».Глядачам припала до душі ця фраза, вона лунала декілька разів , кожного разу викликаючи бурхливу реакцію публіки.
Прес-конференція з командою знімальної групи
Виконавець головної ролі з самого початку дав знати, що він ‒ Актор з великої літери. Дмитро Лінартович (це він) змусив слухача прислухатись до кожного його слова, одразу було видно, що на сцені справжній митець. Дмитро розповів про своє брейкерське минуле і надзвичайну любов до акторської справи. Як і будь-який актор, зазначив, що на знімальному майданчику він грає роль, а поза ним залишається самим собою. «Мені не довелося грати іноземця з Канади, США, якогось індіанця, я грав українця. Було порівняно легко бути цим українцем, по-перше, через ментальність, по-друге, через те, що Україна – кмітлива, розумна нація, у майбутнє якої вірю!» Незважаючи на прохолоду у залі стало дуже гаряче, тепло, спокійно. Хотілось слухати і слухати виразну літературну українську мову кожного члена команди, адже команда знімальної групи україномовна. Охоче розповідав виконавець головної ролі і про смішні курйози, що ставалися зі знімальною групою, з ним самим. Якось чоботи 47 розміру, у які він вимушено взувся на знімальному майданчику, допомогли йому увійти у образ задумливої людини, помітно сповільняючи його ходу. Здавалося, Дмитро Лінартович не перестає грати навіть будучи самим собою.
Щодо самої назви…назва складається умовно з декілька слів, зібраних у одне ціле слово. Ні, це не прихований зміст, навіть не філософська задумка, хтось із групи чи то серйозно, чи то жартома розповів історію про «западання» клавіши «Пробіл» у старенькому комп’ютері режисера у той час, коли потрібно було терміново чи то зареєструвати фільм, чи затвердити його назву… Маємо те що маємо!
Взагалі фільм знімався 5 років, з великою перервою у один рік вартістю кількох наступних. Режисер фільму про велику перерву: «Нам було дуже сумно…усі розуміли, що це не на місяць, десь на рік. Дуже важко було знову збирати команду, адже ніхто не «сидить на телефоні» і не чекає на мій дзвінок».
Стоп-кадр!
Режисер стрічки – Михайло Іллєнко сказав про те, що усі події у стрічці реальні, але реальні як у кіно, як для кіно. Публіка емоційно сприймала кожну зворушливу або комічну ситуацію. Поперед мене сиділи дві жіночки, які не знали спокою протягом всього фільму. «Ну не можна ж бути занадто емоційним» ‒ подумала я, але сама не стримувалася і зовсім мене не дратували подібні все нові і нові прояви емоцій. Сподобались і анімаційні ефекти, у яких безпосередньо приймав участь художник Роман Адамович.
Він зізнається, що на початку фільму вони з режисером шукали інтер’єри, ладнали, перебудовували їх, а вже потім вставляли готове зображення у стрічку. Напевне, кропітка праця ‒ знімати кіно, бо заради одного кадру потрібно так багато всього…Не кажучи уже і про роботу оператора, який не тільки тягає тяжку камеру, а й змінює, переставляє, доповнює маленькі кадри, які є частиною одного великого, простіше кажучи, однією сценою. Сцен у будь-якому повнометражному фільмі від 40 до 50. Усі кадри були зняті в Україні, окрім одного – найпершого. Якось, під час перерви у зйомках, доля закинула режисера в Антарктиду, і він використав цей шанс, переодягся у головного героя, а дальше вже за роботу взявся оператор, зі спини відзнявши режисера.
Запитання про 3 мільйони українців
Я не втрималась і усе-таке поставила питання, яке з початку крутилося у голові. Мене хвилювало: «Що головніше для кожного з членів групи – престижна нагорода «Оскар» чи те, щоб цей фільм переглянуло найменше 3 мільйони українців?» Я й не сумнівалась, що режисер відповість «на користь українців», бо весь фільм, у якому звучала не одна мова, був пронизаний енергетикою українськості. Вразило й те, як головний герой з трепетом ставиться до рідної мови, як він просто і водночас поетично розмовляє нею. Річ у любові, мабуть. Дійсно, хочеться вірити, що ця мова буде жити, панувати на нашій землі. Михайло Іллєнко відповів на це, що фільм був орієнтований з самого початку на сучасного українського глядача, що він керувався принципом «Ми. Для нас. Про себе». За це питання, що було визнане найкращим, я отримала винагороду – диск зі стрічкою «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» і з автографом Дмитра Лінартовича.
Безперечно, фільм дуже сподобався. Особливо дякуємо композитору (Володимир Гронський) і сценаристам! Від імені усіх українців ми, учні Київської Малої академії наук, бажаємо удачі фільму «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», щасливої прокатної долі. Вечір 30 жовтня дійсно вразив. Ми віримо у майбутнє українського кінематографа!
Від автора: Михайло Іллєнко про свій фільм сказав, що найвищою винагородою для нього буде перегляд фільму тими самими 3-ма мільйонами українців, якщо таке трапиться. Для мене ж найвищою винагородою стануть позитивні відгуки від читачів моєї статті.
